- Pobierz link
- Inne aplikacje
polska wersja językowa 2016-06-26
Цього разу мова піде про ряджених (переодягнених) - про тих, хто вдаючи УПА чи націоналістів, в білих перчатках вбивали невинне цивільне населення... тобто вбивали німці
- але ці люди до тих вбивств свідомо й умисно провокували. Це маловідома і замовчувана тема.
Жнива таких дій були величезні, при чому на сьогодні відома лише частина правди, яка обчислюється тисячами жертв - тисячами вбитих невинних українців, за смертв яких майже завжди хтось хотів помститсь...
Немає нічого дивного в тому, що різні диверсанти вдаючи свого ворога, здійснюють терористичні акти з метою викликати до нього неприязнь серед місцевого населення. На Волині такі дії теж були нормою, однак тут ситуація була набагато складнішою.
На Волині був один окупант, але місцеве населення складалось з кількох націй, а диверсійні дії проводились не лише партизанами з місцевого населення, але й з прибулих на Волинь більшовицьких диверсантів - спочатку це були підрозділи НКВС, а пізніше цілі "партизанські" з'єднання, серед яких були не лише росіяни та українці зі Східної України, але й місцеве, передовсім польське, але також й українське населення та представники інших національностей (чехи та євреї).
Коли йде мова про радянських "партизанів" (в лапках, бо йдеться про диверсантів. Партизан воює на власній території, поблизу свого рідного дому, а не за сотні кілометрів від нього), то існує переконання, що несправжні підрозділи, які тероризували місцеве населення, виникли лише після повторного захоплення Західної України совєтами. Справді, у збережених в Україні архівах, знаходимо багато документів на цю тему, датованих лише 1944 роком і, звичайно, після того, як "визволителі" організували штаби своїх спец-служб в містах і містечках Волині та Галичини.
Але це помилкове судження - документи НКВС до 1944 року не архівізувались в Україні - їх оригінали та копії можуть знаходитись лише в Москві. Українські архіви наповнювались такими документами лише, коли почали створюватись штаби НКВС у Києві і далі в напрямку на захід, по мірі просування лінії фронту.
Сліди подбної діяльності радянських диверсантів можемо знайти завдяки спогадам свідків тих подій, та спогадам самих радянських диверсантів. Так, наприклад, на території т.зв. Колківської Республіки (території близько 2500 кв.км, повністю визволені від німецької окупації та під повним контролем та адмініструванням ОУН, від березня до листопада 1943 року) - діяв несправжній загін УПА під керівництвом "Чорного" - це була одна з груп відомого на Волині радянського диверсанта, полковника НКВС Дмитра Медведєва. Ось фрагмент на цю тему з українських джерел:
"В період існування відомої Колківської Республіки в середині серпня 1943 року, у селі Боровичі з'явився т.зв. "загін Чорного", який представлявся бойовою одиницею ОУН-УПА.
"Повстанці" поселились в будинку Шидловського, який жив поблизу школи.
Серед двадцяти членів групи, більшість становили особи зі Східної України, також були три грузини та один росіянин. Керівник мав псевдонім "Чорний".
Українці в цій групі, судячи по акценту, походили з Полтавщини. приходили на т.зв. "сільські вечорниці" та поводились, як свої. Щотижня два "повстанці", за згодою господаря, їздили на його возі у штаб Колківської Республіки. Саме так вони пояснювали, звідки беруть провіант.
Відпочивали на березі річки Стир, тренували стрільбу по мішені на валу. Ввечері розмовляли поміж себе пошепки та голосно співали українських пісень. Спали у стодолі, а "Чорний" та двоє людей з його охорони спали в будинку господаря.
У листопаді 1943 року, "відділ партизанів" переселився у господарство Андрія Зубала. Оного ранку в грудні власник вийшов з дому, щоб розпочати щоденну працю. Наближаючись до стодоли почув, як партизани Чорного співають гімн Радянського Союзу, який можна було почути о 6-й ранку по "радянському радіо". Після співу, переодягнені у форму УПА розмовляли про те, що "виконали своє завдання".
Андрій Зубал запам'ятав ці слова, але вдаючи, що нічого не помітив, продовжував працювати. Пізніше розбудив свого найстаршого сина Тихона і все йому розповів. Будинок Андрія Зубала був на краю лісу, віддалений від села на 2 км. Отже, Андрій осідлав коня і відправив сина в село. Чорний ще попросив Тихона купити йому тютюн та сірники. У Боровичах Тихон довідався, що вночі хтось вбив директора школи Олексія Строколича та його дружину Ірину. Бандити також вбили Марію Костирчук, в будинку якої вони проживали.
Тхон розповів, що почув від батька. Всім було зрозуміло, хто вбив вчителів. Вже тоді стало відомо, що всі вбивства та пограбування - це робота червоних партизанів або переодягнених в УПА НКВД-истів, терористів і провокаторів.
Тихон повернувся додому в обід, "партизани" Чорного саме сиділи за столом, цікавились, що він чув у селі - Тихон нічого не сказав про вбитих вчителів і це заспокоїло Чорного.
23 грудня ввечері, сільський загін ОУН організував засідку поблизу хати Зубала. Під час вечері господар вийшов з дому, ніби нагодувати пса, що було сигналом для початку акції.
Партизани швидко ліквідували охорону, що стояла біля дверей, та через вікна і двері взяли на мушку цілий відділ Чорного. Ппокликали їх і вивели до лісу, де всіх розстріляли. Серед розстріляних було також дві жінки, які у відділі Чорного були кухарками. Тіла розстріляних залишили в сусідніх болотах.
Далі події розвивались так:
- Вранці 25 грудня. не дочекавшись свого загону, червоні партизани із загону Медведєва (диверсійний загін НКВС) прибули в Боровичі.
Одна група партизан, переправилась через річку та оточила село зі сторони лісу, щоб заблокувати мешканцям можливість втечі.
Друга група наближається до річки Стир боку села Четвертня. Двоє совєтів під'їхали до нашої хати і почали стріляти в напрямку своїх. Провокатори швидко сховались, а розсерджені бандити, які називали себе "червоними партизанами" вдерлись у село і почали криваву різанину людей. Першою жертвою був Касьян Якимчук. Вбили невинних: Гната Білана, Ізака Лучка, Каленика Білана. Сп'янілі від крові "партизани-захисники" почали грабувати селян, забрали двоє коней, дві корови. три свині. кільканадцять кожухів, хліб та солонину".
Іншим прикладом такої діяльності є зухвалий радянський диверсант Микола Кузнєцов,
його диверсійна група складалась переважно з поляків. Це були: Ян Камінський - до того моменту ZWZ-AK, підофіцер Війська Польського Мєчислав Стефанський з дружиною,
18-річна Валентина Довгер, вдова польського офіцера Лідія Лісовська та її сестра Марія Мікота.
Про діяльність цього загону можна багато дізнатись зі спогадів безпосереднього начальника Кузнєцова - полковника НКВС Дмитра Медведєва, який гостював у поляків на Волині вже від серпня 1942 року. Однак точна інформація про діяльність Кузнєцова - рапорти, накази та звіти досі під грифом "цілком таємно" і знаходяться, звичайно, на Луб'янці.
Але в нас є досить багато документів, які демонструють справжню роль Кузнєцова та його польських друзів на Волині, а пізніше в Галичині.
Придивимось до найважливіших акцій Кузнєцова, про які знаємо, що це робота його підрозділу:
Натупним прикладом "ніби-бандерівського" загону є підрозділ Бориса Крутікова, який підкорявся групі Медведєва (як згадано раніше - підрозділи НКВС, які дислокувались на Волині від серпня 1942 року).
Отже, Борис Давидович Крутіков і група понад 20 чоловік на початку січня 1944 року вирушила з цуманьських лісів поблизу Пшебража (співпраця Медведєва та Цибульського складалась ідеально) у напрямку Львова.
У цій інформації небуло б нічого особливого, якби не факт, що ця група була повністю одягнена в форму УПА, на головних уборах носили тризуби, диверсанти добре знали українську мову (частина з них була зі Східної України), у всіх були документи про закінчення підофіцерської школи УПА. Група знала паролі та відповіді, які використовувались в УПА на територіях, через які проходили. Ціллю їх експедиції були околиці Львова. 18 січня група дійшла до Гути Пеняцької і це село стає місцем базування Бориса Крутікова. Під час перебування в Гуті Пеняцькій загвін Крутікова виростає до кількості 600 осіб. Під його командування входять два польські партизанські підрозділи та одна кримінальна банда, яка діяла в цій місцевості до цього часу (взамін за обіцянку не притягати їх до відповідальності після війни). Житло батька керівника самооборони з Гути Пеняцької - Казимира Войцеховського, стає осередком диверсійно-розвідувальної мережі, організованої Крутіковим і Кузнєцовим.
За весь цей час Крутіков виконує диверсійні дії в околицях Гути Пеняцької... робить це у формі УПА.
Якщо вже йде мова про Генрика Цибульського і Пшебраже, то треба згадати, що польська самооборона використовувала ті самі методи, тобто діяла під маркою УПА. Один із солдатів АК та одночасно член самооборони в цьому селі - Мирослав Лозинський, так згадує містифікацію дій УПА:
"Ведучи подвійну гру з німцями, керівництво осередку в Пшебражі вирішило атакувати гарнізон, який охороняв маєтки у Тростянці. Це мало переконати німців, що поляки з ними злагоджено співпрацюють та разом з ними борються з бандитами. Це було необхідно для того, щоб німці погоджувались на розвиток самооборони в Пшебражі. Задум був наступний: добре озброєний загін самооборони заатакує німецький гарнізон у Тростянці, який налічував 60 осіб, а коли той викличе підмогу з Ківерець, то другий загін з Пшебража разом з нею вирушить у Тростянець і буде борротись з бандою.
- Сценарій був ризикований, але якби їм вдалось, це б принесло Пшебражу багато корисного - підкреслює Мирослав Лозинський. - Виявилось, що його автори "Лев", "Гаррі" та "Ожех" (укр. "Горіх") потрапили в десятку. Німецький гарнізон у Тростянці суттєво придушений вогнем, викликав допомогу з Ківерець. Загін, який звідти вирушив не був надто численним. Складався лише з 30 чоловік. Він зупинився в Пшебражі, де зв'язавшись з Людвіком Малиновським, отримав підмогу загону самооборони. Її загін з кільканадцяти осіб йшов окремою колоною, прикриваючи німців з правої сторони. Коли гітлерівці підійшли до Тростянця, їх привітав град куль з кулеметів польського загону, який їх чекав. Німці залягли на полі, маючи вбитих і поранених. Тоді з'явився польський загін самооборони, який на здивування німців, сміливо рушив у контратаку вигукуючи "ура!", відбивав нападників. Наслідком цієї "бойової співпраці" було 8 вбитих і 7 поранених німців. в т.ч. їх керівник оберлейтенант.
Пораненим негайно надали медичну допомогу та забрали в Пшебраже. Туди привезли також вбитих німців. Невдовзі у Пшебраже прибув добре озброєний німецький загін з 200 осіб, що їхав машинами та на броні. Виживші німці з гарнізону в Ківерцях доповіли, що якби не допомога з Пшебража, то всі б загинули. Німці були дуже вдячні і надали пшебражанам значну кількість ліків та сигарет. Однак передусім саммооборона Пшебража була визнана лояльною до німців і що надану їм зброю використовує для боротьби з бандами, які атакують німців..."
Іншим прикладом перевдягання партизанів АК в УПА був напад на село Вижгів на Волині.
22 грудня 1943 року загін АК, який складався з близько 60 партизанів, під проводом Казимира Філіповича (псевдонім "Корд") і Станіслава Вітамборського (псевдонім "Малий"), під виглядом УПА увійшов в село Вижгів.
Владислав Толиш - солдат АК, який також брав участь в тій акції, так згадує цю подію:
"Наш загін увійшов у село вдаючи сотню УПА. що не було надто складно, бо всі чудово розмовляли українською. Був прийнятий, як друзі і ніхто не звернув увагу, що частина загону відразу попрямувала до православного попа, а решта під школу, з вікон якої виглядали кулемети".
- В польських джерелах читаємо про цю акцію, як про напад на потужний осередок УПА, але це вже традиційна брехня осіб, що згадують цю подію та кресових середовищ.
Насправді загін Філіповича цього дня вбив загалом 39 осіб, в т.ч. 13 дітей (серед них двоє немовлят), 13 старих і 10 жінок - відомі всі їх імена та прізвища.
Під час акції одного з АК-овців впізнали - був однокласником однієї жінки. що проживала в цьому селі. Завдяки цьому люди підняли тривогу і почали тікати хто куди міг. В інншому випадку жертв було б значно більше.
Можна задати собі питання... а якби ніхто не впізнав, ким насправді були злочинці?
Сємашки, напевно написали б про цю подію, як про злочин УПА, а жертв злочину можливо записали би поляками. Подібні маніпуляції у книзі Сємашків значно частіше є "нормою", ніж "винятком" чи "помилкою".
Кілька років тому я мав нагоду прочитати фрагменти спогадів одного з т.зв. тихотемних - капітана Міхала Фіялка, який розповідаючи про свою диверсійну діяльність на Волині, говорив про те, що замахи на німецьку адміністрацію чи німецьких солдат були ускладненими через пацифікаційні акції німців, тому мусили відбуватись так,
щоб німці у відповідь не знищували польські села.
Міхал Фіялка з радістю згадував, що в кожній такій акції вдавали українців і здійснювали їх поблизу україських сіл, так, щоб німці звинувачували саме українських партизан, таким чином пізніше в рамках каральних акцій вони нападали на українські села. Як я вже згадував на початку - це ще один приклад вбивства невинного населення в білих перчатках. Але це не єдиний наслідок таких акцій. Достатньо трохи логіки та уяви, щоб зрозуміти, що українці добре знають про те, що вищезгадані провокації - це не дії українського підпілля, а здебільшого польських партизан, або червоних диверсантів, яких, як відомо, дуже підтримувало місцеве польське населення. Наслідком таких дій могли бути т.зв. "відплатні акції" - ті самі акції, які в Польщі вважаються обгрунтованими, звичайно, лише тоді, коли поляки вбивали українців. Українськи відплатні акції у Польщі називають геноцидом.
Не можна забувати про те, що німці любили переодягатись у партизан - на це є задокументовані докази не лише, коли мова йде про УПА - маємо, наприклад, документи АК, які однозначно розповідають про провокації проти польського руху опору, які призвели до пацифікації німцями польського населення. Приміром такий документ:
"3 жовтня 1942 року переодягнена банда з'явилась в сусідніх селах Ґвіздув і Каленне (гміна Модлібожице), та Пікуле (гміна Кавенчин). Псевдопартизани були одягнені в цивільний одяг. Розмовляли польською мовою, просили їжу та провідників. Нічого непідозрюючі селяни нагодували прибульців і вказали дорогу. Це була провокація. Відразу після псевдопартизан у село увійшов загін Вермахту, який найімовірніше складався із радянських солдатів добровольчого формування Ostlegionen (Східний Легіон). Спалено Ґвіздув, Каленне і Пікуле, вбиваючи більшість населення. Загинуло 110 жінок, дітей та чоловіків. Решту виловили та відправили на примусові роботи в Рейх".
Декадний звіт Керівництва Військового Округу про діяльність і боротьбу з партизанами та рухом опору в Генеральному Губернаторстві за період 20-30.11.1942, 29 листопада 1942, Інститут історії UMCS в Любліні, Збірка проф. Зигмунта Маньковського,Oberfeldkommando des General Gouvernements Lagemeldunden (1942-1945)
За такі провокації та пацифікації, здійснені німцями у Люблінському воєводстві та на Холмщині АК здійснювала "відплатні акції", які до сьогодні вважаються в польській історіографії виправданими та обгрунтованими. Вищенаведені приклади показують, що УПА так само могла трактувати подібні провокації проти власного цивільного населення, і відповідні кроки - теж могла називати "відплатними акціями". Така реальність, якщо. звичайно, не застосовувати подвійні стандарти.
Ці приклади досить добре змальовують, наскільки складною була ситуація передовсім на Волині, але й на інших територіях, де відбувались загострені збройні конфлікти між поляками та українцями.
Там всюди відтувались вбивства невинного цивільного населення. Як бачимо, ворожість, ненависть та "відплатні акції" (цю огидну і фальшиву назву використовую тільки тому, що вона улюблена в кресових середовищах та серед польських істериків) були інспіровані всіма сторонами, які там вели воєнні дії. Ці провокації прирікали на смерть сотні, а загалом десятки тисяч невинних людей.
Поза наведеними прикладами, знаємо про багато таких самих провокацій.
Тут виникають питання - про скільки подібних акцій радянських, польських, німецьких чи також українських ми досі не знаємо?
До скількож жертв вони призвели та який мали вплив на шалений і варварський в наслідках вибух взаємної ненависті?
Команда “Добродій”
- але ці люди до тих вбивств свідомо й умисно провокували. Це маловідома і замовчувана тема.
Жнива таких дій були величезні, при чому на сьогодні відома лише частина правди, яка обчислюється тисячами жертв - тисячами вбитих невинних українців, за смертв яких майже завжди хтось хотів помститсь...
Немає нічого дивного в тому, що різні диверсанти вдаючи свого ворога, здійснюють терористичні акти з метою викликати до нього неприязнь серед місцевого населення. На Волині такі дії теж були нормою, однак тут ситуація була набагато складнішою.
На Волині був один окупант, але місцеве населення складалось з кількох націй, а диверсійні дії проводились не лише партизанами з місцевого населення, але й з прибулих на Волинь більшовицьких диверсантів - спочатку це були підрозділи НКВС, а пізніше цілі "партизанські" з'єднання, серед яких були не лише росіяни та українці зі Східної України, але й місцеве, передовсім польське, але також й українське населення та представники інших національностей (чехи та євреї).
Коли йде мова про радянських "партизанів" (в лапках, бо йдеться про диверсантів. Партизан воює на власній території, поблизу свого рідного дому, а не за сотні кілометрів від нього), то існує переконання, що несправжні підрозділи, які тероризували місцеве населення, виникли лише після повторного захоплення Західної України совєтами. Справді, у збережених в Україні архівах, знаходимо багато документів на цю тему, датованих лише 1944 роком і, звичайно, після того, як "визволителі" організували штаби своїх спец-служб в містах і містечках Волині та Галичини.
Але це помилкове судження - документи НКВС до 1944 року не архівізувались в Україні - їх оригінали та копії можуть знаходитись лише в Москві. Українські архіви наповнювались такими документами лише, коли почали створюватись штаби НКВС у Києві і далі в напрямку на захід, по мірі просування лінії фронту.
Сліди подбної діяльності радянських диверсантів можемо знайти завдяки спогадам свідків тих подій, та спогадам самих радянських диверсантів. Так, наприклад, на території т.зв. Колківської Республіки (території близько 2500 кв.км, повністю визволені від німецької окупації та під повним контролем та адмініструванням ОУН, від березня до листопада 1943 року) - діяв несправжній загін УПА під керівництвом "Чорного" - це була одна з груп відомого на Волині радянського диверсанта, полковника НКВС Дмитра Медведєва. Ось фрагмент на цю тему з українських джерел:
"В період існування відомої Колківської Республіки в середині серпня 1943 року, у селі Боровичі з'явився т.зв. "загін Чорного", який представлявся бойовою одиницею ОУН-УПА.
"Повстанці" поселились в будинку Шидловського, який жив поблизу школи.
Серед двадцяти членів групи, більшість становили особи зі Східної України, також були три грузини та один росіянин. Керівник мав псевдонім "Чорний".
Українці в цій групі, судячи по акценту, походили з Полтавщини. приходили на т.зв. "сільські вечорниці" та поводились, як свої. Щотижня два "повстанці", за згодою господаря, їздили на його возі у штаб Колківської Республіки. Саме так вони пояснювали, звідки беруть провіант.
Відпочивали на березі річки Стир, тренували стрільбу по мішені на валу. Ввечері розмовляли поміж себе пошепки та голосно співали українських пісень. Спали у стодолі, а "Чорний" та двоє людей з його охорони спали в будинку господаря.
У листопаді 1943 року, "відділ партизанів" переселився у господарство Андрія Зубала. Оного ранку в грудні власник вийшов з дому, щоб розпочати щоденну працю. Наближаючись до стодоли почув, як партизани Чорного співають гімн Радянського Союзу, який можна було почути о 6-й ранку по "радянському радіо". Після співу, переодягнені у форму УПА розмовляли про те, що "виконали своє завдання".
Андрій Зубал запам'ятав ці слова, але вдаючи, що нічого не помітив, продовжував працювати. Пізніше розбудив свого найстаршого сина Тихона і все йому розповів. Будинок Андрія Зубала був на краю лісу, віддалений від села на 2 км. Отже, Андрій осідлав коня і відправив сина в село. Чорний ще попросив Тихона купити йому тютюн та сірники. У Боровичах Тихон довідався, що вночі хтось вбив директора школи Олексія Строколича та його дружину Ірину. Бандити також вбили Марію Костирчук, в будинку якої вони проживали.
Тхон розповів, що почув від батька. Всім було зрозуміло, хто вбив вчителів. Вже тоді стало відомо, що всі вбивства та пограбування - це робота червоних партизанів або переодягнених в УПА НКВД-истів, терористів і провокаторів.
Тихон повернувся додому в обід, "партизани" Чорного саме сиділи за столом, цікавились, що він чув у селі - Тихон нічого не сказав про вбитих вчителів і це заспокоїло Чорного.
23 грудня ввечері, сільський загін ОУН організував засідку поблизу хати Зубала. Під час вечері господар вийшов з дому, ніби нагодувати пса, що було сигналом для початку акції.
Партизани швидко ліквідували охорону, що стояла біля дверей, та через вікна і двері взяли на мушку цілий відділ Чорного. Ппокликали їх і вивели до лісу, де всіх розстріляли. Серед розстріляних було також дві жінки, які у відділі Чорного були кухарками. Тіла розстріляних залишили в сусідніх болотах.
Далі події розвивались так:
- Вранці 25 грудня. не дочекавшись свого загону, червоні партизани із загону Медведєва (диверсійний загін НКВС) прибули в Боровичі.
Одна група партизан, переправилась через річку та оточила село зі сторони лісу, щоб заблокувати мешканцям можливість втечі.
Друга група наближається до річки Стир боку села Четвертня. Двоє совєтів під'їхали до нашої хати і почали стріляти в напрямку своїх. Провокатори швидко сховались, а розсерджені бандити, які називали себе "червоними партизанами" вдерлись у село і почали криваву різанину людей. Першою жертвою був Касьян Якимчук. Вбили невинних: Гната Білана, Ізака Лучка, Каленика Білана. Сп'янілі від крові "партизани-захисники" почали грабувати селян, забрали двоє коней, дві корови. три свині. кільканадцять кожухів, хліб та солонину".
Іншим прикладом такої діяльності є зухвалий радянський диверсант Микола Кузнєцов,
його диверсійна група складалась переважно з поляків. Це були: Ян Камінський - до того моменту ZWZ-AK, підофіцер Війська Польського Мєчислав Стефанський з дружиною,
18-річна Валентина Довгер, вдова польського офіцера Лідія Лісовська та її сестра Марія Мікота.
 |
| На фото другий справа - Ян Камінський, третій зліва - Микола Кузнєцов. Цікаво, що в польських джерелах, починаючи з Вікіпедії, важко знайти інформацію про тісну співпрацю Кузнєцова з поляками. |
Про діяльність цього загону можна багато дізнатись зі спогадів безпосереднього начальника Кузнєцова - полковника НКВС Дмитра Медведєва, який гостював у поляків на Волині вже від серпня 1942 року. Однак точна інформація про діяльність Кузнєцова - рапорти, накази та звіти досі під грифом "цілком таємно" і знаходяться, звичайно, на Луб'янці.Але в нас є досить багато документів, які демонструють справжню роль Кузнєцова та його польських друзів на Волині, а пізніше в Галичині.
Придивимось до найважливіших акцій Кузнєцова, про які знаємо, що це робота його підрозділу:
- 20 вересня на одній з центральних вулиць Рівного група Кузнєцова вбила фінансового працівника німецької адміністрації Ганса Гелла та його ад'ютанта. На місці замаху залишено документи, які свідчать про те, що замах здійснили українські націоналісти. За цей замах німці розстріляли 35 українців.
- 30 вересня та сама група, здійснила невдалий замах на генерала Даргелла, через що німці стратили 300 українців, переважно інтелігенцію з навколишніх міст.
- 10 листопада вчинили замах на заступника Коха, генерала Кнута, за що німці розстріляли наступних 200 українців.
- 15 листопада група Кузнєцова викрала, а потім вбила генерала фон Ільгена, залишаючи на столі в його квартирі лист, написаний українською і підписаний:"Козак Кузьо". Цей замах коштував українцям наступних 200 розстріляних невинних людей.
- 16 листопада група Кузнєцова, одягнена у вишиванки, вбила суддю Функа - за цей замах німці розстріляли 350 українців.
Натупним прикладом "ніби-бандерівського" загону є підрозділ Бориса Крутікова, який підкорявся групі Медведєва (як згадано раніше - підрозділи НКВС, які дислокувались на Волині від серпня 1942 року).
Отже, Борис Давидович Крутіков і група понад 20 чоловік на початку січня 1944 року вирушила з цуманьських лісів поблизу Пшебража (співпраця Медведєва та Цибульського складалась ідеально) у напрямку Львова.
У цій інформації небуло б нічого особливого, якби не факт, що ця група була повністю одягнена в форму УПА, на головних уборах носили тризуби, диверсанти добре знали українську мову (частина з них була зі Східної України), у всіх були документи про закінчення підофіцерської школи УПА. Група знала паролі та відповіді, які використовувались в УПА на територіях, через які проходили. Ціллю їх експедиції були околиці Львова. 18 січня група дійшла до Гути Пеняцької і це село стає місцем базування Бориса Крутікова. Під час перебування в Гуті Пеняцькій загвін Крутікова виростає до кількості 600 осіб. Під його командування входять два польські партизанські підрозділи та одна кримінальна банда, яка діяла в цій місцевості до цього часу (взамін за обіцянку не притягати їх до відповідальності після війни). Житло батька керівника самооборони з Гути Пеняцької - Казимира Войцеховського, стає осередком диверсійно-розвідувальної мережі, організованої Крутіковим і Кузнєцовим.
За весь цей час Крутіков виконує диверсійні дії в околицях Гути Пеняцької... робить це у формі УПА.
Якщо вже йде мова про Генрика Цибульського і Пшебраже, то треба згадати, що польська самооборона використовувала ті самі методи, тобто діяла під маркою УПА. Один із солдатів АК та одночасно член самооборони в цьому селі - Мирослав Лозинський, так згадує містифікацію дій УПА:
- Сценарій був ризикований, але якби їм вдалось, це б принесло Пшебражу багато корисного - підкреслює Мирослав Лозинський. - Виявилось, що його автори "Лев", "Гаррі" та "Ожех" (укр. "Горіх") потрапили в десятку. Німецький гарнізон у Тростянці суттєво придушений вогнем, викликав допомогу з Ківерець. Загін, який звідти вирушив не був надто численним. Складався лише з 30 чоловік. Він зупинився в Пшебражі, де зв'язавшись з Людвіком Малиновським, отримав підмогу загону самооборони. Її загін з кільканадцяти осіб йшов окремою колоною, прикриваючи німців з правої сторони. Коли гітлерівці підійшли до Тростянця, їх привітав град куль з кулеметів польського загону, який їх чекав. Німці залягли на полі, маючи вбитих і поранених. Тоді з'явився польський загін самооборони, який на здивування німців, сміливо рушив у контратаку вигукуючи "ура!", відбивав нападників. Наслідком цієї "бойової співпраці" було 8 вбитих і 7 поранених німців. в т.ч. їх керівник оберлейтенант.
Іншим прикладом перевдягання партизанів АК в УПА був напад на село Вижгів на Волині.
22 грудня 1943 року загін АК, який складався з близько 60 партизанів, під проводом Казимира Філіповича (псевдонім "Корд") і Станіслава Вітамборського (псевдонім "Малий"), під виглядом УПА увійшов в село Вижгів.
Владислав Толиш - солдат АК, який також брав участь в тій акції, так згадує цю подію:"Наш загін увійшов у село вдаючи сотню УПА. що не було надто складно, бо всі чудово розмовляли українською. Був прийнятий, як друзі і ніхто не звернув увагу, що частина загону відразу попрямувала до православного попа, а решта під школу, з вікон якої виглядали кулемети".
- В польських джерелах читаємо про цю акцію, як про напад на потужний осередок УПА, але це вже традиційна брехня осіб, що згадують цю подію та кресових середовищ.
Насправді загін Філіповича цього дня вбив загалом 39 осіб, в т.ч. 13 дітей (серед них двоє немовлят), 13 старих і 10 жінок - відомі всі їх імена та прізвища.
Під час акції одного з АК-овців впізнали - був однокласником однієї жінки. що проживала в цьому селі. Завдяки цьому люди підняли тривогу і почали тікати хто куди міг. В інншому випадку жертв було б значно більше.
Можна задати собі питання... а якби ніхто не впізнав, ким насправді були злочинці?
Сємашки, напевно написали б про цю подію, як про злочин УПА, а жертв злочину можливо записали би поляками. Подібні маніпуляції у книзі Сємашків значно частіше є "нормою", ніж "винятком" чи "помилкою".
Кілька років тому я мав нагоду прочитати фрагменти спогадів одного з т.зв. тихотемних - капітана Міхала Фіялка, який розповідаючи про свою диверсійну діяльність на Волині, говорив про те, що замахи на німецьку адміністрацію чи німецьких солдат були ускладненими через пацифікаційні акції німців, тому мусили відбуватись так,
щоб німці у відповідь не знищували польські села.
Міхал Фіялка з радістю згадував, що в кожній такій акції вдавали українців і здійснювали їх поблизу україських сіл, так, щоб німці звинувачували саме українських партизан, таким чином пізніше в рамках каральних акцій вони нападали на українські села. Як я вже згадував на початку - це ще один приклад вбивства невинного населення в білих перчатках. Але це не єдиний наслідок таких акцій. Достатньо трохи логіки та уяви, щоб зрозуміти, що українці добре знають про те, що вищезгадані провокації - це не дії українського підпілля, а здебільшого польських партизан, або червоних диверсантів, яких, як відомо, дуже підтримувало місцеве польське населення. Наслідком таких дій могли бути т.зв. "відплатні акції" - ті самі акції, які в Польщі вважаються обгрунтованими, звичайно, лише тоді, коли поляки вбивали українців. Українськи відплатні акції у Польщі називають геноцидом.Не можна забувати про те, що німці любили переодягатись у партизан - на це є задокументовані докази не лише, коли мова йде про УПА - маємо, наприклад, документи АК, які однозначно розповідають про провокації проти польського руху опору, які призвели до пацифікації німцями польського населення. Приміром такий документ:
"3 жовтня 1942 року переодягнена банда з'явилась в сусідніх селах Ґвіздув і Каленне (гміна Модлібожице), та Пікуле (гміна Кавенчин). Псевдопартизани були одягнені в цивільний одяг. Розмовляли польською мовою, просили їжу та провідників. Нічого непідозрюючі селяни нагодували прибульців і вказали дорогу. Це була провокація. Відразу після псевдопартизан у село увійшов загін Вермахту, який найімовірніше складався із радянських солдатів добровольчого формування Ostlegionen (Східний Легіон). Спалено Ґвіздув, Каленне і Пікуле, вбиваючи більшість населення. Загинуло 110 жінок, дітей та чоловіків. Решту виловили та відправили на примусові роботи в Рейх".
Декадний звіт Керівництва Військового Округу про діяльність і боротьбу з партизанами та рухом опору в Генеральному Губернаторстві за період 20-30.11.1942, 29 листопада 1942, Інститут історії UMCS в Любліні, Збірка проф. Зигмунта Маньковського,Oberfeldkommando des General Gouvernements Lagemeldunden (1942-1945)
За такі провокації та пацифікації, здійснені німцями у Люблінському воєводстві та на Холмщині АК здійснювала "відплатні акції", які до сьогодні вважаються в польській історіографії виправданими та обгрунтованими. Вищенаведені приклади показують, що УПА так само могла трактувати подібні провокації проти власного цивільного населення, і відповідні кроки - теж могла називати "відплатними акціями". Така реальність, якщо. звичайно, не застосовувати подвійні стандарти.
Ці приклади досить добре змальовують, наскільки складною була ситуація передовсім на Волині, але й на інших територіях, де відбувались загострені збройні конфлікти між поляками та українцями.
Там всюди відтувались вбивства невинного цивільного населення. Як бачимо, ворожість, ненависть та "відплатні акції" (цю огидну і фальшиву назву використовую тільки тому, що вона улюблена в кресових середовищах та серед польських істериків) були інспіровані всіма сторонами, які там вели воєнні дії. Ці провокації прирікали на смерть сотні, а загалом десятки тисяч невинних людей.
Поза наведеними прикладами, знаємо про багато таких самих провокацій.
Тут виникають питання - про скільки подібних акцій радянських, польських, німецьких чи також українських ми досі не знаємо?
До скількож жертв вони призвели та який мали вплив на шалений і варварський в наслідках вибух взаємної ненависті?
Команда “Добродій”
Добродій
- Pobierz link
- Inne aplikacje
Komentarze
Prześlij komentarz